Ну тоді я думаю, що тобі пощастило.
– Чому це? – запитала я.
– Бо мало хто знає, як себе вдовольнити.
Елізабет Ґілберт

Це не «висока література», якою схочеться хвалитися у вишуканому товаристві. Насправді снобкам на кшталт мене слід ховати «Місто дівчат» під подушкою і навіть не казати, що тримали в руках. І я б, може, й не розказувала, якби не те, що це справді класна історія, якщо не чекати від неї невідь-чого.

Це така легка невагома книга, що читати її – ніби снідати на терасі в якомусь гарному місці, запиваючи просеко – ніби й ніхто не забороняє, але все ж є відтінок легкої непристойності в алкоголі зранку, який п‘янить більше за сам напій. Так і з цією книгою – подобається не вона, а те, що відчуваєш, прочитавши.

Історія захоплює увагу з першої сторінки і не відпускає до останньої. Моментами здається, що вона створена з однісінькою метою – сподобатися. Якщо чесно, вона таки блискуче написана, бо зі своїм завданням справляється стовідсотково, адже я  переважно не люблю таких книжок, ще й настільки відверто орієнтованих на жіночу аудиторію, але цій таки вдалося сподобатись навіть мені. Чому? Бо це книга про право бути різною! Саме та річ, про яку я останнім часом дуже багато думаю і говорю.

Це історія життя Вівіан Морріс, яка починається у Нью-Йорку в 1940. Історія дівчинки, яка потрапляє у велике місто і починає жити без жодних обмежень. Вівіан виганяють із коледжу і недвозначно натякнувши, що вдома вона теж небажана, відправляють до доволі ексцентричної тітки жити в…театрі, який «не був подібний до жодного світу, в якому я досі жила. То було справжнє втілення блиску, зухвалості, божевілля й веселощів: одне слово, світ дорослих, які поводилися немов діти. Тут не було ані сліду від порядку й правил, серед яких мене муштрували в родині та у школі». Що стається з невпевненими в собі багатими  дівчатками, які вириваються з суворих обмежень і потрапляють в блискучий світ без правил і заборон? Можна здогадатись. І хоч тут справді багато алкоголю, сексу, необдуманих вчинків і дурощів, книга насправді про дорослішання. А ще…

Про те, як рано чи пізно завжди доводиться відповідати за свої вчинки.

Про те, яким би прекрасним і яскравим не було життя, колись все одно приходять війна, втрати і біль.

Про вміння вибачати, насамперед – собі.

Про те, наскільки різним буває кохання.

Про те, наскільки ж можна любити Місто, в якому живеш.

Про наповненість, яку відчуваєш, коли займаєшся улюбленою справою.

Про те, що завжди треба вибирати найкраще, не боятись ризикувати, працювати і бути самостійною.

А ще про те, що ніколи не варто засуджувати, бо кожен і кожна мають право на помилку.

Це історія не так про різних жінок, хоч персонажок тут таки багато, як про те, що ОДНА жінка може бути настільки різною, що ви просто не зможете дати їй якусь однозначну оцінку, та й не треба!
Я справді розумію Вівіан, хоч і не буду брехати, що не один десяток разів закочувала очі через її поведінку. Я розумію її ставлення до роботи і до друзів, розумію, наскільки важко їй далося дорослішання, мені близьке те, як вона відчуває місто, в якому живе, її прагнення до краси в усьому. Мені подобається те, як вона змінювалась, та найбільше – її сміливість отримувати задоволення від життя.

Не буду тут багато писати, бо книгу насправді краще просто обговорювати з подругами, і пораджу таки прочитати Тобі – жінці, яка намагається зрозуміти своє місце в цьому світі, жінці, яка потребує легкої історії про світ Краси та найбільше – жінці, якій дуже потрібне нагадування, що вона – прекрасна, навіть коли коїть дурниці. Знайшла себе в списку? То біжи читай, а потім обговоримо!

P.S. Тут ще мала би бути порада, з якою кавою слід читати.. забудьте про каву! Наливайте шампанського і насолоджуйтесь світом чужих драм!

“Be still when you have nothing to say; when genuine passion moves you, say what you’ve got to say, and say it hot”

D. H. Lowrence

1885. У невеликому англійському містечку народжується Девід Герберт Лоуренс. Його батьками були шахтар, який замість книжок надавав перевагу пабам, і колишня вчителька, дуже добре освічена і з витонченим смаком жінка з пристойної родини середнього класу. Цей контраст – важливий, і ця тема нерівності супроводжуватиме все подальше життя і творчість Девіда. Розумний, талановитий, блискучий учень навіть в ті часи зміг отримати стипендію і успішно навчатися, і замість роботи в шахті слідами батька вступив до університету. Звісно, юний ідеаліст розчарувався, як це часто буває, і навчання покинув, але знайшов…кохану. Дружину одного з його професорів, матір трьох дітей, німкеню, аристократку  і супутницю всіх його подальших пригод – Фріду Віклі. Вони два роки подорожували Європою, а в 1914 одружилися. Зі слів друзів, знайомих і їхніх власних листів цей шлюб ледве чи можна назвати вдалим: невдоволення, насильство, зради, постійні нарікання, але впродовж усіх років Лоуренс неодноразово повторював, що саме Фріда – центральна частина його життя, і без неї він був би ніким, а вона, коли хтось зі знайомих після смерті письменника поспівчував, що їй стільки років довелося провести в «огидному» шлюбі, різко і гордо відповіла, що Лоуренс був чудесним, і разом вони насолоджувались досвідом, недоступним більшості. Але цю класову нерівність Лоуренс відображає майже у всіх своїх творах.

Почав писати дуже молодим, ще у 1908 році вийшла перша збірка його віршів, і навіть досі його більше цінують саме як поета.  Але про його вірші і англійську поезію загалом я мало що знаю. А от про прозу – більше. І особисте, і творче життя письменника завжди були пов’язані зі скандалами. У своїх романах і короткій прозі він мало зважав на цензуру, озвучував сміливі ідеї щодо мистецтва, політики, економіки, гендеру, сексуального досвіду, які дещо випереджали свій час. Через проблеми зі здоров’ям він не воював у Першій світовій, але чітка антивоєнна позиція, одруження з німкенею і підозри у шпигунстві призвели до постійного цькування Лоуренса британською владою. Його книги забороняли через загрозу суспільній моралі, проблем з легенями ставало все більше, а грошей – все менше, і зрештою  в 1919 році письменник покинув Англію і вирушив у, за його словами, «добровільне вигнання». Жив у Австралії,  США,  Шрі-Ланці, Мексиці. Але, помираючи від туберкульозу, повернувся в Європу, де живучи в друга поблизу Флоренції , написав свою останню і найвідомішу книгу – «Коханець леді Чаттерлей». 

Як на передсмертну роботу, це – на диво живий роман. Коли я читала книгу вперше, не знаючи цих всіх фактів, вона здалась мені роботою ледь не юнака – така повна життя, наївності, критики всього на світі, з якоюсь невластивою чоловічій прозі ніжністю. Але познайомившись з історією його короткого, але дуже насиченого життя, я тепер зрозуміла – в останній свій роман Лоуренс просто вмістив усе, що хотів сказати світу, всю свою любов і всю ненависть, все, у що вірив і все, про що мріяв. І в нього вийшло дуже добре. Версій роману було три, і досі точаться суперечки, який ж з варіантів кращий, але сам Лоуренс затвердив третій і надрукував 1000 екземплярів у невеликій італійській друкарні в 1928 році. А в 1930 помер, так і не дочекавшись виходу книги в Англії, яку рівноцінно обожнював і ненавидів, але до кінця життя казав: «Англія, моя Англія!», хоч йому так і не судилось повернутись.

Шлях, який пройшла ця книга, щоб ми зараз могли без перешкод її читати, навіть захопливіший за сам сюжет. Її скорочували, змінювали, забороняли, судилися з видавництвами, називали порнографічною, а зараз це англійська класика. Про що ж роман?
В центрі сюжету – класичний любовний трикутник: дружина лорда закохується в лісника. 
Але насправді все далеко не так просто. Це не всього лиш історія кохання і зради трьох людей, це картина Англії початку ХХ століття:
бурхливий розвиток промисловості, нечувана швидкість, з якою почав рухатися світ і зміни, до яких не всім вдавалося пристосуватися;
жахаюча війна, в якій і чоловіки, і жінки, навіть якщо вдавалося зберегти життя, втрачали себе;
перша хвиля фемінізму, коли нарешті жінки почали прислухатися до себе і голосно говорити про свої права;
а ще,  так –  тілесна чуттєвість як перевага над голим інтелектом.

Консанс Чаттерлей, Кліффорд Чаттерлей, Олівер Меллорз – троє людей, навколо яких побудований сюжет роману, і всі вони – втілення типової людини цієї епохи. 
Молода, розумна, закохана в життя Констанс одружується з баронетом Кліффордом Чаттерлеєм, підноситься на кілька щаблів по соціальній драбині і при тому навіть закохана в чоловіка, хоча швидше – в саму ідею закоханості. 
Кліффорд Чаттерлей – аристократ, інтелектуал, холодний, самовпевнений і понад усе спраглий успіху, повертається з війни з паралізованою нижньою половиною тіла. Тож шлюб, і так позбавлений міцної основи з почуттів і спільної історії, бо протривав лиш місяць до війни, втрачає тепер і фізичний компонент, а також можливість для Констанс народити дитину, яку вона так хотіла. Кліффорд успадковує батьків титул і вугільні шахти. А про маленькі шахтарські містечка Лоуренс знає не з чуток, сам в такому народився, тому й описи його настільки реальні, детальні і не викликають жодної нотки сумніву.
Конні «з першого ж погляду прийняла бездушну огидність центральних графств з їхнім вугіллям та залізом».
Лоуренс дуже вміло описує шахтарів і аристократів як класи, ставлення їх одне до одного: «шахтарі в певному розумінні були його (Кліффорда) власністю, і він не сприймав їх за людей, а лише як знаряддя, частину копалень, а не частину життя, як грубу сировину, а не таких же, як і сам, людей!». Тоді як «шахтарі просто витріщалися, торгівці здіймали до Коннікапелюхи, як до знайомої, й незграбно кивали до Кліффорда, оце й усе. З обох боків почуття нездоланної прірви і якоїсь невиразної неприязні».
Отак вони й жили, спокійно, розмірено, одне одному не заважаючи, Кліффорд почав писати оповідання і постійно приймати гостей, а Конні підтримувала літературні спроби чоловіка і пасивно спостерігала за дискусіями.

«Що ж, така їхня доля – приречені, як і все решта! Жахливо, але навіщо впиратися? Нічого не вдієш. Усе йде своїм ладом». 

Але «Конні, одначе, відчувала, як у ній наростає неспокій», вона «підсвідомо розуміла, що її життя йде шкереберть. Підсвідомо розуміла, що втратила, загубила зв’язок з предметним і живим світом. Лише Кліффорд та його книжки, що їх не існує насправді… що в них немає нічого особливого! Пустота до пустоти. Підсвідомо розуміла. Та це було все одно що битися головою об стіну». І навіть роман з одним з письменників не змінив на краще її життя, навпаки – підірвав впевненість в собі. І саме Конні – та героїня, в слова якої Лоуренс вкладає свої думки про чоловіків свого часу – порожніх, мертвих всередині, позбавлених мужності: «знову Конні відчула примітивність, убогість чоловіків її покоління. Вони такі вбогі, так бояться життя!».
І навіть каліцтво Кліффорда насправді символічне, про це говорить сам Лоуренс у своєму есе: «воно символізує глибокий емоційний параліч більшості сучасних чоловіків того класу, до якого належить Кліффорд». Ось тут вам і портрет «втраченого покоління», про яке я згадувала. 

Тож не дивно, що на тлі цієї приреченості Лоуренс виводить на сцену нового героя – лісника Олівера Меллорза. І які шанси мала Констанс не втратити голову від почуттів до цього розумного, впевненого в собі і своїх поглядах, цілковито байдужого до успіху чи грошей чоловіка, який відмовився від будь-яких спроб кар’єрного зростання, а поселився в лісі, щоб бути ближче до природи, подалі від людей, однаково далекий від самозакоханих аристократів   і неосвіченості простих людей? І тут друга характерна риса «втраченого покоління» – індивідуалізм як антитеза до безплідності і порожнечі, що лишила по собі війна. Але наслідком індивідуалізму стає відчуження і самотність. І саме Олівер Меллорз – той герой, в слова і вчинки якого Лоуренс вкладає свої міркування та ідеали: страх перед індустріалізацією і втратою зв’язку з природою, ставлення до грошей і поклоніння “продажній богині успіху”, зневагу до чоловіків своєї епохи і так далі.
Для сучасного читача лісник – теж не ідеальний герой, йому бракує сміливості жити, він обирає уникати будь-яких труднощів, але коли в його житті з’являється Констанс, таки бере на себе відповідальність і бореться з собою:

«Людина більше не може бути самотня й далека від усього. Світ не терпить  самітників. А тепер він узяв жінку і прирік себе на нове коло болю. Адже з досвіду знає, що це означає. 
Жінка не винна, і навіть любов не винна, і секс не винен. Вину слід шукати там, отам, у тих зловісних електричних вогнях і в диявольському торохтінні моторів. Там, у світі механічної зажерливості, зажерливих механізмів і механізованої зажерливості, що сяє вогнями, виливається гарячим металом, реве автомобілями, ховається величезне зло, готове руйнувати все, що не підкоряється. Скоро воно знищить ліс, і проліски вже не розквітнуть. Усі ці тендітні паростки загинуть під невблаганним залізним катком».

Був період, коли Лоуренса серйозно звинувачували в сексизмі і мізогінії, бо бачте, навіть не зважаючи на те, що зробив головною героїнею жінку, її шлях до розкриття власної жіночності і щастя все одно відбувається завдяки чоловіку, тай на сторінках книги є не одне суперечливе висловлювання в бік жінок. Але все ж я не згодна. Так, Констанс Чаттерлей – далеко не найкраща рольова модель для виховання дівчаток. Однак Лоуренс головною героїнею у 1928(!) році зробив таки жінку – інтелектуалку, сміливу і байдужу до осуду суспільства. Звісно, вона дещо дурненька і простакувата, але це на НАШ час. Не треба забувати, що Лоуренс писав свій роман, коли суфражистки тільки кілька років як з’явилися, а тут він пише про жінку, про її тіло, про її чуттєвість, про те, як вона плює на всі суспільні норми заради свого кохання, про жінку як живу істоту, з бажаннями, потребами і помилками. Впродовж всього роману вона росте і розвивається, і так – закохується і вагітніє, але тому, що САМА цього хоче. І ще, що особливо цінно – не один раз в романі Лоуренс наголошує про важливість для жінки мати власний дохід, і про те, що в неї завжди є вибір. І саме вона його робить в цій історії, а не Меллорз. 

Ну і звісно ж, основна  причина, через яку роман став таким скандальним – відверті сексуальні сцени і «непристойна» лексика, яких не може існувати в пуританському британському суспільстві. Так, зараз, ці всі епізоди здаються дещо пафосно описаними, а інколи – відверто дурними, але десь я прочитала не пам’ятаю чиї слова, що саме «Коханець леді Чаттерлей» – причина, завдяки якій секс взагалі з’явився у англійській літературі, тож хоча б за свою революційність і сміливість має право на життя, скажіть?
Перед тим, як щось думати з цього приводу краще прочитати, що сам автор говорив про те, чому в його романі стільки фізичного, і чому він так палко протиставляє тілесність інтелекту:

«Незважаючи на різку критику, я вважав роман чесною, правдивою книгою, яка потрібна зараз. Я хочу, щоб чоловіки і жінки думали про секс чесно, ясно і до кінця. Навіть якщо ми не можемо отримувати від сексу повного задоволення, давайте хоча б думати по нього без страху, не залишаючи білих плям».

Як продовжилася і чим завершилася історія цього трикутника, краще прочитайте самі, обов’язково в перекладі Соломії Павличко (він – особливе мистецтво, якому можна присвятити стільки ж тексту), зверніть увагу на інших героїв, які не менш цікаві (зокрема, місіс Болтон), а ще знайдіть есе Лоуренса «A Propos of Lady Chatterley’s Lover», там він багато пояснює про свої ідеї і мотиви, мені воно дуже допомогло краще зрозуміти сам роман.
А я, наостанок, просто вкраду звідти останню думку, як причину і мету створення цієї багаторівневої, глибокої книги:

«Сам я дотримуюсь принципу, описаного в цій книзі. Життя тільки тоді стерпне, коли розум і і тіло існують в гармонії, в рівновазі і взаємній повазі».

Смачного читання!
Звісно, я не забула про напій. Для мене «Коханець леді Чаттерлей» – це еспресо на Ефіопії. Ви так само швидко і з задоволенням прочитаєте цю книгу, а потім довго не зможете забути, як  і  цю крихітну чашечку. Чому саме на Ефіопії? Вам  не обов’язково,  це вже моя особиста історія (а я д саме такі тут розказую) – спочатку я не розуміла цієї кави, а пізніше – безповоротно закохалась в неї. Те саме, що і з цією книгою.

 

 

 

 

 

 

 

Звісно, є тексти, майстерніше написані, є цікавіші сюжети, є привабливіші герої, але між кимось іншим і Барнзом я завжди обиратиму Барнза, тому що він робить те, що нікому іншому так добре не вдається – він зворушує. І в своєму новому, вже тринадцятому, романі він робить це наймайстерніше. Традиційно для Барнза оповідь поділена на три частини, починаючи від першої особи теперішнього часу і закінчуючи третьою особою минулого. І знову ж таки, традиційно для Барнза – ця історія так стисне вам серце, що змусить шукати обійми, за які можна вчепитися, щоб почати знову дихати.

«Що краще: більше кохати і більше страждати — чи менше кохати і менше страждати?», – питає Барнз у першому ж реченні. І можете навіть не сподіватись, що отримаєте чітку відповідь! Та історію переповім, хочете?

«Час, місце, соціальне середовище? Не певен, що вони потрібні в історії про кохання. <…> Та все ж, якщо ви наполягаєте…»  Передмістя Лондона, 1960 рік, 19-річний студент Пол і 48-річна одружена С’юзен закохуються одне в одного.
«Якщо ви надто швидко сягнули певних висновків, я не можу ставити вам цього на карб. Ми намагаємося увібгати кожні нові стосунки, які бачимо, до якоїсь визначеної заздалегідь категорії. Ми помічаємо у них загальне чи спільне, а самі учасники бачать і відчувають тільки те, що є індивідуальним чи унікальним. Ми кажемо: «Цілком передбачувано»; вони: «От несподіванка!» Тож не треба акцентувати увагу на деталях і засуджувати, бо це всього лиш історія першого кохання, при чому – для обох. Невинного, легковажного, наївного, з  відчуттям, що маєш право кидати виклик всьому світу, і навіть насміхатися з нього, бо ж хіба для закоханих існують правила, яких не можна порушити? «Я неабияк пишався тим, що знайшов саме такі стосунки, які викличуть обурення у моїх батьків», – згадує Пол, і ми можемо тільки зверхньо посміхнутись. Бач, дитина! Але як красиво ця дитина закохується! Зовсім не вульгарно, дуже ніжно, сміливо, з таким захопленням, обожнюванням і увагою до таких дрібних деталей як зуби С’юзен, чи вуха, чи зап’ястки, що нам лишається тільки соромливо сховати попередню насмішку, бо коли востаннє бачили таке в реальності?!

«Я ставився до нашої любові з тою особливою прямолінійністю, яка взагалі, підозрюю, властива першому коханню. Я просто вирішив: раз із коханням ми визначилися, то все інше в житті стане на свої місця. <…> Але емоційно я був ще геть юний і тому, можливо, просто не помічав випробувань, очевидних для інших». Бо якими б щирими не були почуття, якими б відірваними від світу закохані себе не вважали, рано чи пізно їх все одно наздоганяє Життя. І коли блиск закоханості стає не таким сліпучим, хочеш не хочеш, а починаєш помічати реальність, мусиш подорослішати. В другій частині Барнз дуже болісно кидає читача об «скелі» – домашнє насильство, алкоголізм, депресія, страх втрати, невпевненість, залежність, руйнування шлюбу, яким би нещасливим він не був, і абсолютний розпач, коли, зрештою, опиняєшся перед вибором – потонути і розпрощатись із життям, але разом, чи спробувати врятуватись, поки не пізно, але наодинці. І в цей момент «просто задумуєшся – і то не вперше, – чи немає, бува, переваг у тому, щоб відчувати менше».

В перших двох частинах Барнз показує, як народжується кохання і як воно помирає, а в третій – що лишається опісля. А ще пише не тільки про те, як відчувається любов, а й про те – наскільки складно її аналізувати: і коли вперше відчуваєш, і з висоти всього життєвого досвіду. Бо в першому випадку це, як каже Барнз в інтерв’ю, «ніби поставити нову кухню – ніколи одразу не вийде все правильно. То зайві деталі, то кран не в тому місці – і доводиться переробляти», а в другому – бо ніколи не можна стовідсотково покладатися на власну пам’ять. Щодо Пола, то «він уже зробив найстрашніше у своєму житті відкриття, яке, мабуть, кинуло тінь на всі його подальші стосунки: кохання, навіть найпалкіше і найщиріше, під тиском скисає й перетворюється на коктейль зі співчуття та гніву». Але «він точно ніколи не жалкував про те, що покохав С’юзен. Жалкував, що був надто юний, надто категоричний, надто впевнений у своїй візії природи та любові».

Чим завершилася історія? Якщо говорити про С’юзен, то нічого доброго, якщо про Пола, то «його життя не зазнало краху. Серце – так, вкрилося рубцями. Але він знайшов спосіб жити і жив собі далі». Стільки цитат тут для того, аби ви зрозуміли, наскільки прекрасний цей текст сам по собі. Барнз перш за все – естет, і саме тому він настільки мені близький, і тому, працюючи над цим відгуком, я не втрималась і вдруге прочитала книгу, і ще читатиму не раз. Так, вона до болю сумна, так, тут немає любленого всіма щасливого завершення, але ця книга типово барнзівська – трепетна, делікатна й елегантна. І таких – дуже мало. І саме через такі книги я готова прочитати 9999 невдалих, щоб нарешті знайти її – одним одну історію.

А з чим читати? Мені дуже смакувала з калітою на Кенії у “Світі кави”.